Що треба для того, щоб країна стала успішною? Що потрібно для того щоб народ став успішним? Що повинно стати запорукою успішності проекту УКРАЇНА? Автор Концепції "25 сходинок до суспільного щастя" переконаний що в основі успіху чи нації лежать ідеї. Інституції й технології є похідними від ідей. Цей посил був сформульований соціологом Максом Вебер (1864–1920) ще у 1905 р. Осягання чи розуміння цього процесу може вплинути на ту чи іншу націю, відкорегувавши її неуспішну дійсність у конкурентоспроможний бік.
Конкуренція системами спільних цінностей і системами виховання та освіти, за Вебером, є передумовою успіху в конкуренції товарами й послугами. Інтелектуальна складова в просуванні товарів уже стала невід’ємною складовою сучасних успішних економік. Та мова не про конкуренцію економік. Світ конкурує самими ідейними системами. Привабливість системи цінностей того чи іншого народу й країни матеріалізується в її привабливість в очах світу, що стає як засобом впливу цієї країни, так і магнітом для додаткових ресурсів до цієї країни. Світ перебуває у глобальній конкуренції. Між економіками, культурами, міфами, зброєю, силами тощо. Але перед тим як розвинути власну силу (якою і є перелічені переваги), слід обрати стратегію внутрішнього розвитку нації. Власне, те, чого бракує Україні. Українцям вистачає ідей, щоб не розчинитися серед інших етносів — це вже неабияке досягнення, адже багато з них втратили свій потенціал і або обрали самостійно стратегію асиміляції, або були асимільовані потужнішим сусідом. Романтична ідея забезпечила українцям міф переваги над сусідами, міф, заради чого слід дотримуватися своєї культури. Захисна ідея допомогла захиститися від асиміляції потужніших сусідів. Наступальна ідея допомогла вибороти державність. Скільки етносів, які мали і романтичну, і захисну складову, не змогли вибороти Незалежність. Деякі борються досі, як-от каталонці. А от що робити з Незалежністю, українці не встигли додумати. Як поводитися в умовах незалежної держави? Тому й програємо в умовах жорсткої конкуренції із сусідами. Наче і всі інституції є, а з демократією й добробутом проблеми. І поки ми не визначимо інші цілі й не видозмінимо ціннісні ідеали, так і триватиме далі. Бо в конкурентній боротьбі найслабший, найневитриваліший, найнеобізнаніший, найнепідготованіший може виграти бій, але найімовірніше програє війну. У війні (змаганні) ідей слід навчитися народжувати і впроваджувати ідеї. Отже, у чому полягає четвертий етап української національної ідеї, «конкурентний»? Ось 25 його пунктів. На жаль, обраний формат статті не дає змоги розкрити весь історичний контекст і всі переваги цих принципів, тож доведеться хіба що пунктирно пройтися по кожному:
- Навчайся критичного мислення. Критичність мислення для конкурентного світу є передумовою прогресу й подальшого успіху. Без ознак критичного мислення людиноподібна істота досі не наважилася би підсмажити шмат м’яса у вогні й трималася би старих, заскорузлих штампів, що здобич слід поїдати винятково криваву. Відсутність критичного мислення дозволяє українцям користуватися здебільшого старими здобутками власної національної ідеї. Тож якщо ми продовжуватимемо надихатися й далі ксенофобськими пасажами Міхновського про мову й кровозмішення, то не встигнемо навіть помітити, як сусіди вже опановуватимуть космос. Отже, аби народити щось нове, слід учитися ставити під сумнів старе. Однак ставити під сумнів старе — не означає відкидати його. На традиціях існують самі народи, тримаються родинні стосунки. Якщо ви прикриватиметеся критичним мисленням, щоб не допомагати своїм немолодим батькам, то це буде не критичне мислення, а свинство. Отже, критичного мислення слід навчатися. Навчайся критичного мислення!
- Учися відстоювати власні принципи. Наступний крок після осмислення — це здатність відстоювати власні смисли. Ці 25 пунктів — лише дороговкази для нації. У кожного з нас є персональні настанови, або закладені з дитинства, або надбані в процесі життєвого досвіду. Та дороговкази залишаться лише мріями, якщо ми їх не втілюватимемо. Для втілення потрібно вчитися відстоювати власні принципи. Перед оточенням, перед суспільством. Легко відстоювати принципи, якщо вони прийнятні для більшості. У рази важче, коли ти пливеш проти течії, коли переконаний у власних принципах, але більшість має іншу думку й категорично не хоче сприймати тебе. Це важко, але можливо. І необхідно. Учися відстоювати власні принципи.
- Учися боротися за свої права. Цей пункт на перший погляд подібний до попереднього, а проте між ними є чітка й велика відмінність. Принцип може мати індивідуальну природу, це власне переконання. Права ж регламентуються: у давнину — в усній формі, нині здебільшого у формі державотворчих чи міждержавних актів. Жінки виборювали собі право голосу нарівні з чоловіками, афроамериканці в США виборювали скасування сегрегації, чорношкіре населення ПАР виборювало скасування системи апартеїду. Різноманітні мирні чи криваві «революції» («майдани») в Україні доводять, що коли відчуття несправедливості переходить межу, українці готові виходити на вулиці чи барикади. Та слід вчитися відстоювати власні права й без барикад і демонстрацій, щоденно й рутинно. Іноді це важче. Та цього слід учитися. Учися боротися за свої права.
- Підвищуй власний рівень культури. Культура — це не лише мистецтво, як думає багато співгромадян, це не лише єгипетські піраміди, скульптури Мікеланджело чи вірші Шевченка, культура — це не лише матеріальне, а й духовне, культура — це весь комплекс цінностей, який відпрацювало людство. Отже, усі 25 принципів, які пропонуються мною як новий етап української національної ідеї, можна зарахувати до культури. Та в цьому пункті йдеться передусім про особистий культурний рівень. У книжці я розписую, чому саме українцеві слід не зупинятися в розвитку і що повторення мантр про «наймилозвучнішу мову» й «найпісеннішу націю» ще не є запобіжником від власного хамства та безкультур’я. І, на відміну від попередніх етапів української національної ідеї, я пропоную не лише пишатися минулим, а й працювати над собою нинішнім. Отже, підвищуй власний рівень культури!
- Усвідом себе українцем. З усвідомлення себе українцем у середніх класах школи почалися мої сходинки до подальшої боротьби за Незалежність України буквально через кілька років. Принцип самоусвідомлення був і в попередніх етапах української національної ідеї. Зрештою, усвідомлення себе українцями надихало багатьох, воістину геройських, особистостей на титанічну працю во благо української культури або здобуття української державності. Проте у своїй книжці я розписую новітнє означення українця. Не лише того, хто усвідомлював себе українцем, і не лише того, хто не знав навіть такого слова (як за Середньовіччя й розквіту князівств на території майбутньої України), а всіх, хто жив коли-небудь на території України. Увібрати в себе всю історію цієї землі, а значить, і культуру всіх етносів, які тут колись перебували, — таке новітнє бачення чітко суперечить баченню як Міхновського з його етнічною ксенофобією, так і Костомарова. «Декалог ОУН» починається з преамбули про «татарську навалу», отже, і тут ми бачимо етнічний відсепаровуючий чинник. Моя ж ідея така: усе, що було в Україні, — це наша історія. Наближене розуміння того, що тепер часто називають «політичною нацією» (що само по собі трохи дивакувате, бо сам термін «нація» якраз і виник у політичному сенсі — як громадян усієї держави, а не лише окремого етносу, навіть якщо цей етнос дав назву всій державі), притаманне В’ячеславу Липинському, і це, зрештою, було зумовлене як його етнічно польським походженням, так і освітою, досвідом і рівнем інтелекту. Тож я пропоную не лише усвідомити себе українцем, а визнати право бути українцем всім іншим. І з цим буде глибинна суперечка з багатьма панівними в Україні концепціями. Бо всіх, хто не подобається за політичними поглядами чи діями, у нас воліють ототожнювати з іншими етносами (а далі, за Міхновським, оголошувати ці етноси «ворогами»). Наступна теза: якщо ми маємо право усвідомлювати себе українцями і, відповідно, усе, що відбувалося в Україні, — українською історією, то аналогічне право ми повинні надавати й іншим націям. І це теж буде ударом по чинних концепціях, які за українцями хочуть бачити більше прав, аніж за націями-сусідами. Усвідом себе українцем.
- Збільшуй, а не зменшуй історичний пантеон. Якщо ми називаємо все, що відбувалося на території України століттями, українською культурою й історією, то доведеться розширювати власний історичний пантеон. У книжці я розмірковую не лише про тих, кого можна вважати «героями» (традиційне розуміння давньогрецького пантеону). Кого вважати, а кого не вважати героями — це особисте відчуття кожного з нас. Ідеться про те, щоб ми переосмислили етнічно-культурологічне ставлення до історії й увібрали всіх персонажів, незалежно від їхнього етнічного походження та моделі поведінки. Тож цей пункт плавно витікає з попереднього. Ви будете здивовані, коли дізнаєтеся, як багато особистостей народила Україна та кого наша гуманітарна еліта досі категорично не бажає сприймати як українських персонажів. Я ж доводжу, що не лише ті, хто писав українською чи боровся за українську державу, є часткою нашого умовного пантеону, а всі, хто народилися на цій території. Для послідовників Міхновського це буде ударом, тим не менше, доведеться сприйняти, що всі культури, які творилися в нас і які належали до російської, польської, угорської, єврейської, австрійської та інших спільнот, — це наша, українська, культура. І відповідно, усі їхні носії — наші. Саме за таким алгоритмом працюють сильні нації — вони максимально залучають до себе інших особистостей, іноді не лише реальних, а й навіть міфічних (як галльські персонажі французького кіно). Якщо ми хочемо, щоб Луганськ, Одеса, Крим були Україною, то нам слід навчитися вивчати кримських героїв як українських ханів (адже Крим — це Україна!), а одеських російськомовних письменників — як українських. Це ламання стереотипів гуманітарної традиції, та відсталу від сучасності традицію таки доведеться поламати, і у своїй книжці я це доводжу. Тож збільшуй, а не зменшуй історичний пантеон!
- Учись обирати. У 1991 році ми вибороли представницьку демократію. В Україні за 28 років Незалежності було 6 президентів. Безліч українців пройшли через 8 каденцій Верховної Ради. А проте відставання України від країн Центральної Європи не зменшується, а збільшується. Владу українцям не привезли з Марсу, і досі скаржитися на «інородців», на руки Кремля, Варшави чи вже Брюсселя й Вашингтона в усіх внутрішніх негараздах теж не вдасться. У нації проблеми з умінням обирати владу, а отже, слід учитися. Звісно, проблемою є те, що українська демократія не мала тяглості, перебування в авторитарних монархіях чи тоталітарній псевдосоціалістичній державі не сприяли цьому вмінню. Та авторитарні ідеї, притаманні різним етапам української національної ідеї, слід відкинути як допотопні. Слід навчатися демократичних процедур. Учись обирати!
- Вгамуй власну агресію. Зараз Україна перебуває під тиском російської агресії. Росія окупувала частину українських земель та спричинила смерті тисяч наших громадян. Агресія спонукає до опору, який українці сміливо демонструють. При цьому слід прагнути долати внутрішню агресію. Вона перешкоджає конкурентному розвитку української нації. У книжці я наводжу статистику вбивств українцями одне одного, і вона, порівняно з іншими країнами Європи, не на нашу користь. Убивства українців є лише одним із проявів цієї агресії. Країна мусить стати такою, де люди усміхаються. Інакше масова еміграція з країни триватиме. Виїжджають не лише через відсутність належної зарплати чи соціального забезпечення. Виїжджають, коли є відчуття агресії й безвиході навколо. Вгамуй власну агресію!
- Учися толерантності. Цей термін унаслідок спецоперацій російських, а згодом і українських спецслужб через націоналістичні організації майже став лайливим. За аналогом слова «педерасти», були сконструйовані слова «толерасти» й «ліберасти» з метою дискредитації понять. Та з’єднатися з країнами Євроатлантичної цивілізації без усвідомлення необхідності толерантності, тобто терпимості і взаємоповаги, неможливо. Проте в книжці я доводжу, що толерантність ніде не є і не буде безмежною, зокрема і в країнах Заходу. Тож слід учитися толерантності й уміти встановлювати її межі. Учися толерантності!
- Сприяй конкуренції, а не монополії. Романтизм нашого середовища періоду виборювання Незалежності України не дозволив побачити, як політична монополія КПРС переросла в монополію великого капіталу. Великий капітал в Україні утворився завдяки прямій допомозі номенклатур КПРС, ВЛКСМ та КДБ, до яких згодом долучився криміналітет. Монополізувавши фінансові потоки, вони монополізували й політичну систему в країні. І ілюзія «багатопартійної демократії» жодним чином не підточувала її всевладдя. Українці не стануть заможною нацією, не подолавши системи так званого олігархату. Великий монопольний капітал не дає розвиватися дрібному й середньому бізнесу. А без їхнього розвитку, у свою чергу, не буде передумов для становлення політичних сил, які не потрапили би в пастку залежності від великого капіталу. Прибрати систему олігархату не означає посунути від коштів і влади з десяток найзаможніших та найодіозніших персонажів. Бо на їхню зміну за нашої системи монополізованої економіки й політики просто прийде десяток інших. Для подолання системи олігархату слід навчитися демонополізувати економіку й політику. Сприяй конкуренції, а не монополії!
- Опануй нову етику праці. Доведеться поставити під сумнів поширений український штамп про те, що українці — один з найбільш працюючих народів. Халатність на роботі й неефективна, хоч і тяжка праця на власному городі часто була складовою останніх років етики праці в УРСР. Не надто змінилася ситуація і в незалежній Україні, хіба що на місце городу поступово приходять численні додаткові підробітки. ідеї Та якість праці дедалі відкидатиме українців за світової конкуренції. Україна вже втратила високоточну економіку й чимдалі витісняється у сферу видобутку корисних копалин та найтривіальнішого сільського господарства. Але навіть у сільському господарстві дедалі частіше український ринок піддається зовнішній експансії. Зазвичай спеціалісти пишуть, що країні не вистачає інвестицій і технологій. Я ж стверджую, що країні не вистачає іншої етики праці. Як алергік, я вже багато років не можу собі дозволяти українські овочі і фрукти. Хотів би шанувати українського виробника, але через підступність у використанні отруйних хімікатів рідними українцями змушений купувати закордонну городину. Бо в більшості європейських країн поширені інші стандарти й підходи. Навчитися працювати віддано на роботі українцям доведеться. Інакше у країни ніколи не буде шансу для економічного зростання. Опановуй нову етику праці!
- Учись отримувати гідну платню. Українці в масі своїй працюють у так званій «сірій зоні», значна частина населення отримує прибутки «в конвертах», тобто такими, що не оподатковуються. На жаль, іноді це стосується навіть офіційно визнаних «борців з корупцією». З іншого боку, величезна кількість українців отримує такі кошти на своїх роботах, за які неможливо гідно існувати. Українська національна ідея попередніх етапів зневажливо ставилася до економічної складової. Вважалося, що наявність самостійної української держави автоматично забезпечить соціальну рівність. Тому боротися за мову, культуру, державу українці навчилися. Щойно мова заходить про підвищення офіційної зарплати, українці не демонструють здатності до боротьби. Виявляється, легшим шляхом для отримання чесно зароблених зарплат є еміграція. Українцям слід навчитися відстоювати право на гідну платню. Кожна праця, і фізична, і інтелектуальна, має гідно оплачуватися. Цього не було раніше виписано в національній ідеї, та цей постулат мусить бути. Учись отримувати гідну платню.
- Пізнай етику самообмеження. У виданні я наводжу кілька випадків із життя так званої української політичної еліти, що, здавалося б, вибиваються зі здорового глузду. Наприклад, депутат з оточення олігарха Ріната Ахмєтова носив у сесійній залі годинник за 400 тисяч доларів. Людина носила на своєму зап’ястку 20 квартир! Люди, які перебувають за межею бідності, здивовані й розлючені такими прикладами марнотратства. І все одно, на жаль, така манера поведінки є радше правилом життєдіяльності «політичної еліти», ніж винятком. В Україні політика стала передусім засобом прискореного збагачення, а не впровадження ідеалістичних позицій. До цієї системи залучені сотні тисяч українців, а мріють про це мільйони. Також я розписую, що проблема полягає не в кількох одіозних політиках, вона сягає корінням століть. Реформація, яку розпочав Лютер у 1517 році, кількома аспектами торкнулася України. Етика самообмеження, яку докладно розписав Макс Вебер і яка стала нормою в так званому протестантському світі, вплинула на католицизм, який був змушений під час Контрреформації вдатися до самоочищення. Православний світ виявився значною мірою осторонь від моральної санації щодо надмірного марнотратства. Поширення етики самообмеження безпосередньо вплинуло на добробут країн. Найвищі показники зазвичай мають європейські країни, де найпоширенішою релігією був протестантизм, далі йдуть колишні католицькі, а найбіднішими є, як правило, країни з православною більшістю. Аби мати силу волі не вдаватися до спокус, які надає влада, слід її в собі виховувати. На сьогодні етика самообмеження не є складовою української національної ідеї. І доки суспільство не візьме на самоозброєння цю тезу й не захоче жити повсякчас за цією формулою, доти всі представники, які потраплятимуть на вищі державні посади, матимуть велетенські непоясненні статки. Бо саме заради них українці і йдуть на державні посади. Хочемо змінити психологію чиновника — доведеться змінити психологію суспільства. Адже корумпований чиновник — плоть від плоті суспільства, ба більше, мрія мільйонів українців. Пізнай етику самообмеження.
- Вивчай українську мову. Українська мова завжди була складовою української національної ідеї. Усі три попередні етапи українського ідеєтворення передбачали боротьбу за існування й виживання української мови. З огляду на стан справ, така боротьба триватиме ще десятиліттями й століттями. Зрештою, у конкурентному світі доведеться змагатися й доводити свою доцільність і з мовами, які мають більше поширення в науці, бізнесі, культурі тощо. Ось уже майже 30 років в усіх ситуаціях, в усіх регіонах України від Ужгорода до Луганська й від Чернігова до Севастополя я послуговуюся винятково українською. Здавалося б, це абсолютне виконання настанови Міхновського «повсюдно вживай української мови», то чому ж я видозмінюю цей постулат на «вивчай українську мову»? Моїм завдання є створення національної ідеї для всієї нації без жодних етнічних, регіональних чи мовних винятків. Тобто, з одного боку, я за поширення і впровадження української, з іншого, на відміну від попередників-ідеологів, вважаю й іншомовних співгромадян українцями і жодним чином не хочу їх відштовхувати від української ідеї, а, навпаки, ставлю за завдання, щоб вони її сприйняли як власну. Тож ідеться не про вимогу до всіх спілкуватися українською, навіть не до себе, — це питання індивідуального вибору. Що може об’єднати нас усіх у мовному питанні, незалежно від вибору для спілкування самої мови? Навчання! Отже, мова про навчання. А вчимося мови ми протягом життя: і ті, хто поки що не володіє нею, і ті, хто лише наважується розпочати спілкування, і ті, хто вживає її повсякчас. Адже в кожній мові завжди є приховані скарби, які нам відкриваються з роками. Один з найулюбленіших волонтерських проектів, які я придумав і зініціював, — це «Безкоштовні курси української мови», які вже п’ятий рік поспіль працюють майже в 30 містах країни. Зараз це вже повністю самостійний і автономний проект, ним керують романтичні дівчата під проводом Насті Розлуцької. Коли я виписував його ідеологію, то написав гасло «Навчи друга розмовляти українською!». У ньому передусім ідея добра, а не ненависті й примусу. Тобто кожен, хто не володіє українською чи володіє слабко, але хоче її вивчити чи покращити, уже є нашим другом, і ми протягуємо йому руку своєї допомоги. Якщо нести українську мову з добром у серці, водночас наполегливо й системно, вона поступово завойовуватиме дедалі більше прихильників. Вивчай українську мову!
- Шануй народну традицію. Цей принцип також не є новим в українській національній ідеї і є прямим продовженням ще романтичного періоду. Нині, коли модним для частини суспільства стає самозаперечення й почасти впроваджується тенденція у ставленні до традиційної української культури як до чогось відсталого й непопулярно-сільського, слід учитися мати повагу до минувшини та історії. Включно з її проявами в культурі. Термін «шароварництво», який часто вживають навіть ті, хто декларує свою прихильність до «модерного українства», свідчить радше про брак культури саме тих, хто направо й наліво розкидається таким терміном. Ми не менше шануємо наших стареньких бабусь і дідусів, якщо вони рідні, навіть якщо їхній одяг нам здається таким, що вже кілька років як вийшов з моди. Ідучи за прогресом, слід учитися не відмовлятися від традиції. Щоправда, у книжці я наводжу приклади, як традиції можуть змінюватися залежно від нових поглядів націй. Отже, саме ми визначаємо, яких традицій хочемо дотримуватися, а які вважаємо застарілими чи навіть небезпечними. Вибір завжди точковий. Тим не менше, правило лишається: Шануй народну традицію!
- Бережи стародавню архітектуру. Здавалося б, до чого стародавня архітектура в національній ідеї, якщо третина населення живе в селі, ще значна частина — у містах з радянською забудовою і в містах, де ще зберігається стародавня архітектура, а більшість живе в «спальних» новобудовах? Та йдеться не лише про цеглу. Мова йде про повагу до міста. Європейська культура творилася в містах. Кожна нація пізнала протиріччя між містом і селом, а тим часом в умовах бездержавності в Україні це було протиріччя між україномовним селом і іншомовним містом (російсько-, польсько-, угорсько-, румунсько-, ідиш- тощо). Українська літературна мова творилася з сільських говірок Котляревським, а не на основі «книжної» мови міської еліти. Не від доброго життя, а від прокляття бездержавності українські «будителі» були змушені творити нову українську культуру романтичного етапу саме на основі сільської семантики. Звідси й легендарна любов Тараса Шевченка до народних (сільських) кожуха й шапки. Страх, нерозуміння, неповага до міста певною мірою спостерігаються й досі в українській традиції. Саме на цьому ґрунтується неповага й до давньої архітектури як «не своєї», чужорідної. Збереження стародавньої архітектури натомість не лише збагатить українську матеріальну культуру, а й поверне місто в українську традицію, азначить, стане додатковим щаблем до прогресу. Бережи стародавню архітектуру!
- Веди здоровий спосіб життя. Українці — нація, що вимирає. У прямому розумінні, адже після піку в 1992 році в 52 мільйони населення нині кількість населення складає 30 мільйонів. Частина населення емігрувала, частина мешкає на окупованих територіях, а проте стабільною тенденцією є збільшення смертності над народжуваністю. Це проблема не лише українська, старіння й навіть зменшення спостерігається в багатьох європейських народів, воно пов’язане зі свідомим вибором громадян мати менше дітей. Тим не менше, катастрофічна ситуація в Україні ще базована на одному з найменших термінів життя українського населення (особливо чоловіків) і одному з найбільших рівнів смертності в Європі. Надмірно п’ють, курять, не стежать за своїм здоров’ям. Виявляється, здоровий спосіб життя ніколи не був прописаний в українській національній ідеї. Національна ідея, постійно спрямована на боротьбу за щось, ніколи не була повернута до людини, її потреб, а значить, і до оберігання життя звичайного українця Варто починати із себе. Зрештою, навіть для боротьби потрібне здоров’я. Українцям доведеться любити не лише міфи про себе, а почати працювати над собою. Один з елементів такої праці — здоровий спосіб життя. Що я під ним розумію, докладніше розкриваю в книжці. Це теж індивідуальна річ, але звикати дбати за собою варто. Веди здоровий спосіб життя!
- Бережи природу. Банальне гасло, яке ще за часів СРСР було поширене на невеликих транспарантах вздовж автомобільних трас, хай як дивно, ніколи не було частиною української національної ідеї. Згідно з Костомаровим («романтичний» етап), українці завжди були з’єднані з природою. Наступники романтиків не зважали на навколишній світ, цілковито присвятивши себе боротьбі спочатку за мову, потім за державу. Публіцистичні штампи про те, що природа нагородила Україну трохи не «земним Едемом», де встромиш палицю, вона перетвориться на дерево, а чорнозем такий жирний, що його можна їсти, затулили реальність, коли українці самостійно знищують свої природні багатства. 28 років Незалежності засвідчили, що не міфічні «чужинці» від Міхновського, а власні громадяни в масі своїй ще не вповні усвідомлюють: конкуренція у світі визначається зокрема і тим, що громадяни тих чи інших держав створюють для себе оптимальне середовище для проживання. І гармонія з природою повертається сторицею (краще повітря — кращий емоційний стан тощо). Не вирізати під корінь власні ліси, не забруднювати власні річки, оберігати флору й фауну —це те, чого українці ще мають учитися. Бережи природу!
- Облаштовуй свою територію, а не мрій про чужу. Імперське мислення є небезпечним за своєю суттю. Замість дбати про громадян країни, воно передбачає постійну експансію. Мрії про «втрачені землі», «зелені», «сірі», «малинові» та інші клини за межами української держави лише провокують фантастичне мрійництво й перешкоджають конкретній роботі з єднання (реальній соборності) наявних земель. У книжці я доводжу, що саме така маніловщина не сприяла роботі українських і суспільних, і державних еліт з тими регіонами, які потім вдалося окупувати Росії. До речі, російська агресія кардинально змінила ставлення багатьох спільнот до прифронтових територій, тож волонтерський рух сприяє посиленню гуманітарних зв’язків із ними. Та така співпраця повинна бути виведена в принцип. Облаштовуй свою територію, а не мрій про чужу!
- Подорожуй Україною. Для роботи над соборністю, тобто єднанням України, потрібно більше знати про саму країну. Книжками, телепередачами й інтернетом такі знання цілковито не передаються. Якби українці більше подорожували від Карпат до Приазов’я, то значну частину внутрішньорегіональних протиріч вдалося б вирішити. Україна різноманітна, і це наш плюс, а не мінус. Цю різноманітність слід навчитися шанувати. Не ганити один одного через належність до того чи іншого регіону, а розуміти. А для цього слід бачити безпосередньо одне одного, більше подорожувати по своїй територіально велетенській як для Європи країні. Подорожуй Україною!
- Мандруй світом. Здавалося б, розвагу, якою бачать подорожі закордоном, несерйозно визначати як один з елементів національної ідеї. Та четвертий етап національної ідеї — «конкурентний». Ми вступили не в змагання з державами, до складу яких входили українські землі, а з усім світом. Аби не програти цю конкуренцію, слід бачити, знати й розуміти конкурентів. Подорожі світом — це не лише пляжі чи підробіток. Подорожі світом — це обмін досвідом. Накопичення знань і збагачення за рахунок чужих культур і традицій. Мандруй світом!
- Вивчай іноземні мови. Хай якими корисними є системи прискореного гугл-перекладу для ознайомлення з чужими текстами, знання чужої мови стає ключем не лише до поглибленої інформації, а й до сердець її носіїв. Хочемо використовувати чужі найкращі досвіди, чужі знання — маємо поставитися з повагою до них і насамперед до їхніх творців і носіїв. Одним з елементів такої поваги є вивчення мови. Мова — один з елементів культури, якій присвячений один із пунктів цієї концепції, проте я виношу вивчення іноземних мов в окремий пункт національної ідеї. В умовах України вивчення іноземних мов означає ще й вирватися з однобічного вектора поглинання додаткової інформації від агресивного кремлівського «русского мира» з його небезпечною імперською ідеологією, яка через мовну спорідненість проникає до українців. Розрізання пуповини зв’язків (а часто — залежності) від російського інформаційного простору не може бути здійснене за рахунок карально-заборонних заходів. Хай які заборони на російські сайти чи книжки вигадуються державою, у сучасному світі їх завжди можна обійти. Має бути надана альтернатива. Такою альтернативою є світ з його колосальною кількістю різнобарвних культур. Для того щоб ознайомитися з цими культурами, слід учити мови. Вивчай іноземні мови!
- Учися вчитися. Власне, аби досягти успіху в конкуренції з іншими націями й державами, недостатньо буде вивчити лише мови інших народів. Іноземні мови — це засіб навчання. Та саме навчання ще попереду. Слід учитися вбирати в себе весь найкращий досвід світу, а не лише спочивати на лаврах усвідомлення, які ми «працьовиті», «співочі» та «чорноземні». Усі найуспішніші нації світу постійно працюють над собою, учаться. Нам доведеться вчитися навіть того, як учаться інші. Той, хто творить якісну освіту, — запрограмовує виграш своїх нащадків у ледачих дорослих. Хочемо успіху — доведеться вчитися. Учися вчитися.
- Навчайся системності. У книжці я пояснюю, чому після трьох українських революцій, які були героїчними вибухами української енергії, сподівання виявлялися значною мірою марними, а надії — розбитими. Були Майдани, проте це були лише разові вихлопи енергії. Бракувало системного підходу. Для досягнення успіху нації необхідна системність, а не розхристаність. Зрештою, у своєму огляді четвертого, «конкурентного», етапу української національної ідеї я подаю не абстрактні домисли, а чіткі й конкретні пункти, які необхідно сповідувати і втілювати в життя. Хочемо успіху — мусимо вчитися системності. Навчайся системності.
- Будь щасливим. Досі українська національна ідея не була передбачена для щастя українця (українки). Українці мали боротися: спочатку за мову й культуру, потім — за державу. Держава в українській національній ідеї виглядала самоціллю. І досі носії попередніх етапів української національної ідеї (а вони серед нас, особливо серед «творчої інтелігенції») вважають, що, наприклад, якщо всі українці спілкуватимуться українською, це й буде вінцем загальноукраїнської мрії. Нам же потрібно навчитися думати не лише про загальнооб’єднавчі речі, а й про право на щастя. Поки що правом на щастя в країні користуються економічні й політичні еліти. Вони якраз мають можливості люксового обслуговування, забезпечення, харчування, подорожей тощо. Серед населення, яке переважно перебуває в найнезабезпеченішому, з погляду європейських стандартів, стані, досі пропагують цінності попередніх етапів української ідеї. У книжці я розповідаю, що масова еміграція українців — це неусвідомлена «подорож за щастям». Зрештою, українці мають на це право. Якщо держава такого «права на щастя» українцям не забезпечує, то українці вправі шукати його деінде.
Українець має право на щастя. Навіть натяку на таке право за жодного етапу української національної ідеї наші ідеологи не передбачали. Ми мусимо змінити парадигму. Якщо українці створили державу, то не як монстра, який повинен знущатися над більшістю українців заради права на щастя еліти. Право на щастя мусить бути базовим для всіх. Ми повинні усміхатися, стати позитивною нацією. Ми маємо право на щастя. Будь щасливим!
Я не наполягаю, що єдиний маю право на опис нового етапу української національної ідеї. Просто я усвідомив, що це є необхідністю. Ви може сприйняти мої 25 пунктів або не сприйняти їх. Ви можете написати власні. Та якщо ви вважаєте, що все в Україні — як належить, то можете й далі сповідувати ідеї Костомарова, Міхновського чи ОУН.
Якщо Ви розумієте, що ми відстаємо від найпрогресивніших країн світу, то визнаєте, що нам слід змінюватися. Я пропоную алгоритм таких змін.
Україна має право стати успішною в конкурентному світі.
Мої 25 пунктів — шлях для такого успіху української нації.